12 вересня 1875 року народився Олександр Кошиць, хоровий диригент, композитор та етнограф, який написав оркестрове аранжування пісні «Ще не вмерла Україна».
О. Кошиць зі своїм хором дуже багато зробили для популяризації української культури, в його виконанні цю мелодію почули і в Європі, і в Америці. У 1917 році, ще до початку свого знаменитого світового турне, Кошиць із хором часто виконував гімн і в Києві.
Рід Кошиців мав давнє шляхетське коріння. Достеменні відомості про Кошиців, які володіли маєтностями на території Київського та Мінського воєводств, зустрічаються у ХVIII столітті. «Київські» Кошиці мали дворянську та священицьку гілки, представником останньої і був Олександр Кошиць.
Освіту Олександр почав здобувати у Богуславській єпархіальній бурсі, а продовжив - у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1901-го року з вченим ступенем кандидата богослів’я. Попри отриману освіту, священиком не став, а подався вчителювати на Кубань, де заприятелював із Симоном Петлюрою (який упорядковував архів Кубанського козацтва).
Деякий час він був директором та диригентом товариства «Боян», у 1909 році його запросили керувати студентським хором Київського університету св. Володимира. Учасники цього хору 1916-го року вперше виконали неперевершений «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича.
Потому Кошиць викладав у консерваторії, здійснював обов’язки капельмейстера у театрі Миколи Садовського (який болісно сприйняв звістку про перехід Кошиця на роботу до оперного театру, що позначилось на їхніх стосунках), був диригентом Київської опери, а за доби УНР Центральної Ради очолював музичний відділ Генерального секретаріату освіти.
У січні 1919 року Голова Директорії Симон Петлюра доручив Олександру Кошицю та Кирилові Стеценку зорганізувати українську республіканську капелу та вирушити у світове турне з метою популяризації України.
Репертуар капели складався виключно із народних пісень в обробці Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. У «Спогадах» Кошиць описував, як відбувались концерти в Парижі у 1919 році, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами і збирались освистати капелу, відтак навколо було чимало поліції. Та концерти без винятку в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 – 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922 році перетнула Атлантику аби підкорити Америку. Вкрай небезпечним виявився цей переїзд, оскільки судно наштовхнулось на айсберг і ледь не затонуло. З успішними концертами гастролював Український Національний хор (таку назву отримала капела наприкінці 1920 року) США, Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Кубою. Лише в країнах Південної Америки Хор дав близько 900 концертів. Після цих гастролей Хор розпався.
На концерті Хору в «Пляца де Торос» в Мехіко-Сіті, який відбувся 26 грудня 1922 року, було встановлено світовий рекорд присутності 32 тис. глядачів.